Саме після Покрови, 14 жовтня, люди починали влаштовувати вечорниці, але тривали вони лише до півночі. Бо опісля, вважалося, оживає нечиста сила.
Кажуть, що в будь-якому закарпатському селі варто лише свиснути у пальці - і одразу з'явиться відьма, чи босорканя, чи бісця. А є ще упирі, блуди, повітрулі, і, звісно, чугайстери.
Про останніх у Карпатах існує чимало оповідей, одні з них схожі на правду, інші - не дуже. За переказами, чугайстрин, він же лісовий чоловік, дід (Бойківщина), ночник (Закарпаття) і гай (Рахівщина) – це густо оброслий шерстю велет, ростом до 7 м, що не боїться ні холоду, ні спеки, має сині очі, довгу бороду, надзвичайно швидкий, любить танцювати і співати.
Чугайстер вважається охоронцем людини, коли та перебуває далеко від домівки – на полонині чи у лісі. Саме він є захисником лісорубів та пастухів від лісових Дів (опириць, бісиць, блудниць та нявок чи мавок), які відволікають парубків, заманюють їх у лісові нетрі і там гублять, – коли Чугайстер котру вгледить, то відразу вхопить, розірве навпіл та з'їсть.
Гуцули, будучи на полонині чи у лісі, коли готували вечерю, то завжди залишали трохи свого баноша чи куліша для чугайстера. Коли пастухи чи лісоруби поверталися з роботи та не заставали їжі, то дуже раділи, адже можна спокійно спати, тому що приходив лісовий чоловік, а це значило, що ніяких нявок у цьому місці вже не було.
А ще горяни вірять, коли чугайстер зустрінеться десь у лісі чи на полонині, то ніякого лиха не чинить, а лишень співає і просить, щоб зустрічний потанцював з ним. Оскільки він шалений танцюрист, то може статися й таке, що хворобливий чоловік не зможе витримати шаленого ритму "гуцулки-верховинки", то й помре. Тоді засмучений чугайстер йде собі далі. А якщо ж танцюрист добрий, то отримає від діда нагороду.
Вірити чи ні в існування чугайстера – це особиста справа кожного. Але як би там не було, ні довести, ні спростувати факт його існування ще ніхто не зміг, тому кожен, хто відвідає Карпати, має можливість зустрітися з лісовим чоловіком.
А ще на Закарпатті неймовірно багато відьом. Відомий закарпатський письменник, етнограф, археолог ХХ ст. Федір Потушняк, посилаючись на народні перекази, зазначав, що їх особливо багато в околицях села Білки (Іршавщина). Він писав, що на "Білецькому готарі (просторі) як свиснути в пальці, то з'явиться відьом, скільки хочеш... У кожному селі їх є кілька, а подеколи й десять-п'ятнадцять".
Лисих гір, тобто гір без дерев на вершині, де збираються відьми, ніхто і не рахував - вони є в кожному поселенні.
Живуть відьми серед земних людей, мають свою оселю, обійстя, сім'ю, тільки наділені надприродніми силами і можуть здійснювати незвичні справи: керувати дощем, градом, хмарами, вітром, забирати від корів та рожениць молоко, літати на вінику чи в ступі, забавлятися з чортами та іншою нечистою силою. За переказами, відьми – надзвичайно гарні жінки, мають дуже довге розпущене волосся і смугляве обличчя, але зовсім не слідкують за своєю зовнішністю, ходять нечесані, неохайні, у непривабливому одязі, це тому, щоб не привертати на себе увагу чоловіків, які заважали б їй займатися бісівськими справами, але коли вони йдуть на відьомські зібрання стають справжніми красунями, тому рекомендували бути обережними при нічних зустрічах з красунями.
На відміну від вродженої відьми, дуже небезпечною була відьма вчена. Її ще називають в угорському фольклорі "босорканя". Нею могла стати будь-яка жінка. А для цього потрібно було лише на Юрія, коли вперше виганяли череду на толоку, дочекатися вечора і піти до річки до того місця, де череда переходила ріку вбрід, відшукати слід коров'ячої ступиці і набрати звідти в рот води. Відтак, набравши у рот води, підійти до польового хреста або хреста без церкви, покропити його водою з рота, зняти усю одежу, повісити на розп'яття, а потім і самій залізти на хрест. Після цього, згідно повір'я, та жінка ставала відьмою, яка могла накликати на людей хворобу, відібрати від чужої корови та рожениці молоко, скликати до себе гадів, забрати дощ, а також перевтілюватись у різних тварин та людей, але тільки з півночі до третіх півнів. Крім того можна було стати вченою відьмою, якщо зняти з шиї власний хрестик, покласти у взуття під п'ятку лівої ноги і ходити упродовж дев'яти днів.
"Вона намастить коров'ячим маслом волосся, розпустить його, сідає на віник, запряжений чорними кішками, або на плечі чужому чоловікові та літає і забавляється з чортами та іншими нечистими", – так описує "розваги" відьом відомий закарпатський вчений-етнолог, професор УжНУ Михайло Тиводар.
Популярною демонічною істотою є чорт – уособлення злої сили. Найстаршим серед них є арідник, якого ще називають триюда, юда, сатана, біда, ірод. Йому підвладними є звичайні чорти – дідьки, біси, юдники, щезники. До прикладу, гуцули вірували, що чорта можна було для себе виховати або купити. Він міг допомагати по господарству, служити. Його можна було придбати у мольфара. Такий домовик добродушний, допомагає хазяїну, але якщо його образити – може накоїти лиха.
Чимало моторошних, але цікавих розповідей можна почути про упирів. Так, загадкова й зловісна історія трапилася в 1950-ті роки в одному з сіл на Мукачівщині, де стався масовий падіж худоби.
Селяни вирішили вдатися до народних методів, звернулися до старого ворожбита. Той сказав, що треба піти на кладовище й подивитися, хто напередодні був похований. Виявилося, що за кілька днів до того помер чоловік, про якого ходила недобра слава. Аби закінчилося нещастя, треба було розкопати могилу і вбити кілок у груди упирю. Троє чоловіків, що згодилися на цю роботу, взялися розкопувати могилу, на яку вказав ворожбит. І начебто, діставшись труни, один із них, обв'язаний мотузками, почав відкривати її, а як відкрив - на нього бризкнула свіжа кров, якою була заповнена домовина. А коли заходилися вбивати кілок у серце та втикати дев'ять голок у п'яти, ще й зв'язувати ноги терновим гіллям, раптом піднялася рука покійника й почала тягти до себе сміливця. Ледве встигли видобути того з ями, а потім швидко засипали могилу. Хай як дивно, та пошесть худоби припинилася, що ще більше посилило віру людей у надприродні істоти.
Варто згадати і про демонічних істот в образі красивих молодих дівчат. Вони зв'язані виключно з лісом і горами, і в різних місцях називаються по-різному: нявка, мавка, майка, малфа, лісна. Закарпатці вважали, що вони походять з душ мертвонароджених дітей, чи тих, що померли нехрещеними. Мають вигляд гарних дівчат, залишають сліди босих дитячих ніг, люблять ігри і танці, особливо в молодий місяць. Людей, особливо молодих хлопців, чоловіків, приваблюють до себе співом, покликами. Тих, хто піде за ними – заведуть у безвість. В деяких місцях вважають, що вслід за мавкою по землі тягнуться її нутрощі.
Дика баба є небезпечною для людей: висока, худа, з довгим волоссям, жорстока жінка, яка може залоскотати до смерті! Часто підмінює людських ще нехрещених дітей на своїх, які невгамовно кричать і погано розвиваються. А є ще нічниці, які відбирають у дітей сон. Дуже важливим, особливо для піших туристів є злий дух блуд, який підстерігає неуважних людей на карпатських стежках, та водить їх горами до кінця їхніх днів.
Така кількість нечистої сили не могла не спонукати закарпатців організувати демонологічний туризм. Як запевняє туризмознавець Федір Шандор, якщо тема викликає інтерес, то чому б її не експлуатувати? Наприклад, організовувати походи з ночівлею до Чорного лісу чи Чорного багна на Берегівщині, де, як уважається, збереглося чудовисько, що забирає до себе людей. Є й історії про велетенських сомів, що затягають до своїх нір корів чи дітей, легенди про гірських духів, які охороняють скарби опришків і забирають людей. Для закарпатського "хелловіну" героїв вистачає. І навряд чи колись вони поступляться заморському диву, бо як не крути, а в закарпатських страшилках - душа закарпатців.
Depo.Закарпаття
Немає коментарів:
Дописати коментар